Довіру не можна вибудувати на звинуваченнях і страхові
Марина Акімченкова , 23 грудня 2019
Я хотіла б поділитися своїми думками, які з’явилися у мене під час роботи над проектом «Пряма дія Інженерів Порозуміння»*. Так складається, що ситуації, з якими я працюю, мають високий рівень напруженості. Зазвичай, це затяжні соціальні процеси в які включено велику кількість людей. Чим більше людей, тим більше думок і складніший процес. Відсутність досвіду участі в діалогах і, отже, брак розуміння подібних процесів — це, на мою думку, чи не найскладніше в роботі у цьому проекті. Тому я постійно присвячую час, щоб прояснити свої функції у процесі, коротко усе описати, про те, що я намагаюся допомогти вислухати один одного і знайти взаєморозуміння. Але тільки коли учасники включаються в роботу, вони починають розуміти цінність того, що відбувається з ними самими та їхніми опонентами.
Дуже добре, що перед цим відбувся проект, в якому я проводила воркшопи — навчально- просвітницькі зустрічі з абсолютно різними людьми із різних сфер. Мої діалоги походять саме звідти. І з попередньої діяльності. Мені здається, що уся ця підготовча робота була надзвичайно важливою для проекту.
І ще, людям дуже хочеться, щоб прийшов хтось і швидко вирішив їхню проблему, а інакше, вважають вони, не варто і братися. «Хтось і швидко»! І коли я вкотре чую запит в стилі: «А можете ви зробити так, щоб…?», згадую, як сильно змінювався спектр моїх відчуттів від цих слів! Зараз — це щемлива ніжність до людей, які попри свій вік досі живуть у казці. І, схоже, вірять, що ось, нарешті, прийшла добра фея і зараз все зробить, а я буду вказувати що я хочу і як зробити це правильно». І скільки такту і розуміння треба проявити цій мимовільній «Феї», щоб людина зуміла перебудуватися, і можливо, вперше в житті і почала діяти. Самостійно.
Стан вивченої безпорадності — ось з чим працювати найскладніше. Надзвичайно багато може зробити власними зусиллями громада для поліпшення якості свого життя, однак чомусь чекає, що за це візьметься хтось інший. Думаю, це поки лишається особливістю нашого менталітету. Увесь наш пострадянський простір бачиться мені місцем, населеним психологічно травмованими людьми, які довгий час живуть в оточенні заборон. Часто ці заборони є нарочито безглуздими, створеними якраз для того, щоб виховувати з дитинства страх і невпевненість. Зміни в соціумі відбуваються, але зміни в душах — процес набагато повільніший.
А хочеться швидше. Дуже багатьом хочеться. А отже поступальність нашої роботи декому здається невиправдано уповільненою. Пересічні люди, громадські активісти, які щиро хочуть нам допомогти, часто намагаються форсувати події. Вони прагнуть негайних соціальних змін. Для цього добиваються розголосу негативних моментів через ЗМІ, гучного викриття винних та вдаються до інших революційні методів. Це боротьба, до якої б комусь хотілося б залучити Інженерів Порозуміння. І в такі моменти я розумію, як мало ще люди знають про нашу діяльність, якщо вони вибудовують такі стратегії. І що кожним своїм словом і дієї варто нести знання про те, чим ми насправді займаємося. Процес побудови взаєморозуміння складно виміряти, він надзвичайно крихкий і потребує тиші і обережності. Тому що головне в ньому — це довіра. А довіру не можна вибудувати на звинуваченнях і страхові.
___
* Проект «Пряма дія Інженерів Порозуміння» (гіперлінк https://dignityspace.org/projects/pryama-diya-inzheneriv-porozuminnya-11/
) реалізує ГО «Український центр Ненасильницького спілкування і примирення „Простір гідності“ в Україні за фінансової підтримки данської організації CISU через партнерську асоціацію, що спеціалізується на ненасильницькому спілкуванні LIVKOM (Данія). Цим проектом передбачено підготовку та проведення діалогових процесів для підтримки неприбуткових громадських організацій з різних областей України у трансформації деструктивних конфліктів за допомогою інструментарію Інженерії Порозуміння.